Смак «Втраченої Латвії»

Як Ви гадаєте, що робить нас народом чи нацією?

Особисто я вважаю одним з найсуттєвіших факторів культурну пам’ять. Бо саме з неї народжується спільна ідентичність, усвідомлення своєї приналежності до певної спільноти.

І так, я в курсі, що тема ця в Україні вже давно набила оскомину. Бо надто заполітизована. Бо стала приводом для потоку спекуляцій. Бо про це написано-переписано безліч наукових і публіцистичних праць. А до розуміння ми наче й не наблизилися.

Але під час мандрівки Латвією мені здалося, що тамтешня національна бібліотека має в цій сфері непоганий досвід. І там достеменно знають, яку вітамінну страву краще подати для підживлення національної культурної пам’яті.

Культурна пам’ять — це щось спільне. Те, що спільно формується, формулюється та переосмислюється. І саме цього часто-густо не розуміють політики й управлінці у сфери культури. Вони вважають, що в школі або виші достатньо менторським тоном повідомити, що треба любити українську культуру (бо треба — цього вимагає навчальна програма). І ось, за законами якоїсь невідомої нам магії, ця любов має почати жевріти в серцях дітей і юнаків. В реалі ж так чомусь не відбувається. Буває, що навіть відбувається навпаки: у молодих людей, по горло ситих пафосною балаканиною, назавжди формується антипатія до питань культурних.

Мені здається, ситуація така, бо людей просто не допускають до продукування культурної пам’яті. Її дають готову: у вигляді якогось сурогату хрестоматійних знань. І без права переосмислення. Точніше — без виховання бажання та вміння здійснювати це переосмислення.

Так ось, ближче до справи / страви — досвіду латвійських бібліотек.

А справа полягає в тому, що Національна бібліотека Латвії започаткувала надзвичайно цікавий проект — «У пошуках втраченої Латвії».

Рецепт простий: вони просто оцифровують фотографії, поштові картки, малюнки — з XIX століття до наших днів. І викладають їх на своєму сайті. Результати цієї роботи Ви можете знайти за лінком: http://www.zudusilatvija.lv/ 

Що ж тут незвичного, скажете Ви?

Просто «родзинка» полягає не в самому факті оцифрування графічних зображень і надання доступу до них. А в тому, що бібліотека активно залучає відвідувачів сайту до процесу примноження знань. Адже не завжди вона має інформацію про те, що саме зображено на малюнку або ж за яких обставин було зроблено фото. І тут на допомогу можуть прийти користувачі: вони мають змогу коментувати зображення, уточнивши фактологічні дані про нього. Або ж просто висловити свою думку, зробити припущення, провести аналогії.

Проект набув значної популярності та дійсно національних масштабів. Кожна з публічних бібліотек намагається активно долучатися до нього та рекламувати місцевій громаді.

А ще цікавий факт, що діє проект в межах Європіани, тобто підтриманий і визнаний на дуже високому рівні.

Що ж маємо на виході? Отримуємо реальний інструмент долучення самих людей до процесів «пригадування» — актуалізації культурної пам’яті. Бо «шукає» свою і одночасно спільну для всіх втрачену Латвію кожен, хто долучається до проекту.

Такі пошуки можуть відбуватися знов і знов, бо історія завжди здатна набувати нових деталей та інтерпретацій. Точнісінько, як страва набуває все нових і нових смаків, в залежності від доданих в неї інгредієнтів.

Досвід Латвії, звичайно, цікавий, але не абсолютно унікальний. Подібні проекти існують і в інших бібліотеках світу. Наприклад, бібліотека Конгресу США з 2008 року реалізує на відомому фотохостингу програму «Flickr Commons»: https://www.flickr.com/photos/library_of_congress/. Тут так само можна коментувати фото, які стосуються американської історії та культури. «Flickr Commons» набули великої популярності та стали одним з найбільш успішних краудсорсінгових бібліотечних проектів.

Тим хто, ще не знайомий з поняттям краудсорсінгу, пояснюю, що це «передача певних виробничих функцій невизначеному колу осіб (на підставі публічної оферти, без укладання трудового договору)». До речі, це визначення дає Вікіпедія — найвідоміший приклад краудсорсінгу.

Зрештою, епоха Веб 2.0 дає нам нові культурні інструменти. Чи не вперше з часів тотального домінування масової культури звичайна людина знову отримала можливості бути активним учасником співтворення певного культурного продукту (візьміть, до прикладу вже згадувану Вікіпедію та її розмахи). І тепер завданням бібліотеки дійсно стає не просто зберігання певних надбань, а заохочення людей до співтворчості на шляху їх осягнення. Ну що, українські бібліотекарі, приймаємо виклик?